Середа, 13.12.2017, 01:33
Віртуальна газета"ВІКНА" м.Лохвиця
Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця Віртуальна газета м.Лохвиця
 
Головна сторінка | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гость | RSS
 
Меню сайту
Розділи новин
Україна [225]
Полтавщина [312]
Світ [50]
м.Лохвиця [382]
Різне [58]
Лохвицький р-н. [336]
Міні-чат
500
Головна » 2015 » Березень » 19 » Панченко: Лохвиця, 2015-ий. - Лєнін вже давно впав... Що далі?
Панченко: Лохвиця, 2015-ий. - Лєнін вже давно впав... Що далі?
15:23

Лохвиця. Рік після лєнінопаду:
Собор, синагога чи новий райцентр зайнятості… для бездуховних


Коли заходить мова про те, що ж має бути на місці демонтованого понад рік тому т.зв. пам’ятника «важдю мірового пралєтаріата», а по сумісництву – ще й засновнику тоталітарної большевицької партії та держави Владіміру Лєніну у Лохвиці, який впав, сподіваюсь, назавжди, завдяки у тому числі й моїм довголітнім зусиллям та за підтримки широких кіл патріотичної громадськості 23 лютого 2014 року, то необхідно, як на мене, виходити з тієї позиції, що ж було раніше на тому місці та близько нього.

А була це насамперед центральна вулиця нашого містечка, трохи далі – Соборна площа, про історичний вигляд якої ми можемо дізнатися переважно з унікальної картини місцевого, доволі талановитого й самобутнього художника В.П.Журавльова, написаної у травні буремного 1918-го року, яка дбайливо зберігається у Лохвицькому краєзнавчому музеї імені Г.С.Сковороди, як також із серії поштівок «Уходящая Лохвіца», що були випущені місцевими євреями, яких на початку ХХ-го століття було багатенько серед лохвицьких містян.

Головною ж окрасою Лохвиці, а відтак й Соборної площі, був знаменитий на всю округу мурований Собор Різдва Пресвятої Богородиці зведений на місці згорілої церкви, збудованої на кошти останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Наразі на цьому, такому святому для православних християн та правдивих козаків місці, є вкрай занедбаний, з пророслим крізь асфальт бур’яном та деревцями, довкола хаотично обписаний місцевими любителями графіті, закоханими та нецензурниками, округлої форми, непримітний серед дерев та чагарів колись знаменитий лохвицький танцмайданчик, місце відпочинку молоді переважно у 1970-90-их роках.

Тієї знаменитої молоді, з Губчинець чи Годзюрини, яка колись була, як мовиться, «по вуха» залюблена у «Червону Руту», Назарія Яремчука, «Краян» та пісні Валєрія Ободзінського у виконанні талановитих місцевих аматорських гуртів, а натепер віддає перевагу, мабуть, не танцям під «живу» музику знаних на всю округу колись патлатих гітаристів, тепер – постарілих від війни та негараздів лисих та посивілих дядьків, а здебільшого - нічним клубам з привозними сприптизерами та сприптизерками, які, не зважаючи на значну кількість районних служб для молоді, продовжують майже цілодобово зомбувати молодих лохвичан, серед яких нерідко трапляються студенти навчальних закладів.

Та кому це потрібно?! Можновладці скажуть: «Війна!», а несумлінним моїм землякам того й треба… Трохи далі від, з дозволу сказати, «танцмайданчика», поважно розташувалася (прямісінько коло сучасного футбольного поля зі штучним покриттям й осідку місцевого прокурора) інша «прикраса» центру нашого міста - громадський туалет. Цей «заклад» збудували якраз неподалік вічного спочинку святих отців, що колись урядували в Соборі, та знаменитих мешканців нашого міста, серед яких похований навіть наказний гетьман українських козаків й дипломат полковник Григорій Гамалія, який, як достеменно встановлено, відійшов за межу Вічності у Лохвиці на початку 18-го століття... Але це вже, як кажуть, «зовсім інша історія»…

Чи не найкраще описав знаменитий лохвицький Собор заслужений діяч мистецтв України Георгій Шибанов, який, на жаль, передчасно відійшов на Вічну ватру. У своїй статті в газеті «День» (№42, 12.03.2009) «Спадок Петра Калнишевського. Про долю унікальної мистецької пам’ятки з Полтавщини», пан Георгій, надзвичайно залюблений у нашу Лохвицю, її син і патріот, писав: «… Лохвицька пам’ятка нам надзвичайно цікава й тим, що в особистому архіві П.Калнишевського є досить об’ємна справа (230 аркушів), з котрої детально довідуємося про хід будівництва церкви у Лохвиці: скільки на це пішло грошей, хто був будівничим, оздоблював інтер’єр храму високомистецьким різьбленням і малярськими роботами.

Чому ж так опікувався будівництвом церкви у Лохвиці П.Калнишевський? Дослідник роменської старовини Ф.Сахно у 70-х роках минулого століття намагався простежити родинні зв’язки кошового отамана. В одній із своїх публікацій він доводив, що його нащадки пов’язані з вихідцями з Правобережної України, котра була тоді у володінні Речі Посполитої, й переселилися на початку ХVIII століття на Гетьманщину. Окремі дослідники з приводу цього роблять припущення, що сам П.Калнишевський походить із шляхти. На це вказують і документи його соловецького ув’язнення, де він значиться «польським дворянином».

Тож родичі П.Калнишевського розселилися на Роменщині й Лохвиччині. Підтвердженням цьому є й небувалий розмах його меценатської діяльності у цих краях… Саме від кума — лохвичанина М.Яновського — Калнишевський довідався про смерть свого племінника Й.Калнишевського, якого він свого часу призначив полковником Кодацької паланки. Калнишевський не раз відвідував Лохвицю. В історичних документах зафіксовано, що 1766 року він гостював у місцевого протопопа К. Кривецького. Через деякий час до нього зверталася вдова цього священика з проханням допомогти у ремонті церковної дзвіниці в селі Западинці, що поряд з Лохвицею.

Після того як 1748 року згоріла церква Різдва Богородиці у Лохвиці, місцева козацька громада звернулася саме до П.Калнишевського з проханням посприяти у будівництві нового храму. Як засвідчило листування з приводу зведення храму, воно тривало вісім років. Для цього він запросив кращих майстрів з Гетьманщини. Будівництво спочатку очолював І.Бродацький, з яким Калнишевський уклав контракт. Проте він раптово помер, і далі будувати церкву довелося вправному місцевому зодчему І.Лукашу… В архівній справі про будівництво соборної церкви у Лохвиці є книга всіх видатків на нього.

Так, на зведення храму пішло 504 дуби, за які заплатили 405 рублів. Якщо у першій половині ХVIII століття з майстрами в основному розплачувалися натурою (зерном, медом, воском тощо), то наприкінці століття платили грішми. Нагляд за будівництвом за дорученням П.Калнишевського здійснював якийсь Борисяк. Він регулярно у листах на Січ інформував кошового отамана про роботи на всіх етапах будівництва храму. Коли було завершено оздоблення його інтер’єру, Борисяк із задоволенням писав: «Иконостас предивный и преславный в собори лохвицком освящен»….

Влітку 1797 року від удару сильної блискавки соборна церква у Лохвиці згоріла. Це сталося під час богослужіння. Саме святкували день пророка Іллі, й у храмі перебувало багато людей. Дивом парафіянам вдалося врятувати іконостас та інше церковне начиння. За переказами, у цьому їм допомогла чудотворна ікона, привезена із Афонського монастиря, яку храму подарував П. Калнишевський. Після того як іконостас винесли, споруда обвалилася.

Будівництво нового храму тривало до 1809 року. Він був мурованим. Його вінчала кругла, прорізана вікнами, баня. Чотири кутові бані за своєю стилізацією схожі на дзвіниці. З трьох боків храм мав портики з чотирма колонами дорійського ордера. Храм звели у стилі російського класицизму. За своїми основними ознаками його архітектура нагадує собори та церкви, побудовані у ряді губернських і повітових міст тодішньої Російської імперії наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століття за проектами, виготовленими в майстерні архітектора І.Старова. Найбільш наближеним за окремими архітектурними деталями до соборної церкви у Лохвиці є храм святителя і чудотворця Миколи Мірлікійського, побудований у Ревелі (нині Таллінн) наприкінці 20-х років ХIХ ст. Соборна церква Різдва Богородиці у Лохвиці була однією із перших на Полтавщині однобанних споруд, яку тоді звели у суворій відповідності до архітектури классицизму...».


Неподалік же зруйнованого лєнінцями-безбожниками Собору знаходилась мурована синагога. Відомо, що на теренах Полтавщини, зокрема у Лохвиці, було багато євреїв, які мирно співіснували з православними християнами, однак сповідували юдаїзм класичних напрямків – ортодоксальний (миснагдим) та хасидизм, а богослужіння відбувалося в синагогах й молитовних будинках. Згідно з даними із доступних джерел, «…у більшості це були дерев’яні споруди….

На поч. 20 століття діяло 16 синагог у населених пунктах тодішньої Полтавської губернії - Гадяч, Зіньків, Кобеляки, Костянтиноград, Кременчук, Лубни, Полтава (9), Прилуки; 10 молитовних будинків у населених пунктах: Гадяч (2), Рашівка, Веприк, Лютенька, Великі Будища (всі – Гадяцького пов.), Комишня, Ромодан, Усівка, Сорочинці (всі – Миргородського пов.), 46 молитовних шкіл у населених пунктах: Зіньків, Золотоноша (4), Кобеляки (3), Кременчук (8), Градизьк, Лохвиця (6), Лубни (2), Миргород, Переяслав (8), Пирятин, Полтава (2), Прилуки (5), Ромни (2), Хорол (2). Традиційну національнорелігійну освіту євреї отримували також у хедерах, талмудторах, казенних та приватних училищах. На духовне життя юдейских громад відчутний вплив справляли рабини та меламеди (вчителі).

Напередодні та під час перевороту большевиків у 1917 році євреї посіли провідне становище в московських політичних партіях, у т.ч. большевицькій. На незалежну Україну вони, за незначним винятком, не орієнтувалися, хоча саме Українська Центральна Рада законом від 08.01.1918 декларувала найширшу єврейську національно-персональну автономію. В УРСР євреї одержали рівноправність. Звуження традиційної господарської бази (промисловість, торгівля, фінанси) було компенсоване широкою участю в державних, партійних і господарських установах (2/3 керівництва і 1/3 апарату). Водночас після встановлення радянської влади єврейське релігійне і громадське життя на Полтавщині поступово було згорнуте, синагоги й молитовні будинки закриті. 05.04.1923 було закрито Велику хоральну синагогу в Полтаві, 10.04.1923 – синагогу «Кнесс Ісроель» у Кременчуці…».

Приміщення ж мурованої синагоги, яка колись належала лохвицькій єврейській громаді, при вулиці Гоголя, на відміну від Собору Різдва Пресвятої Богородиці, на даний час поки що збереглось, хоча й знаходиться у вкрай занедбаному стані: на даху цього історичного приміщення ростуть дерева, а вікна цього колись культового закладу місцевих євреїв, в якому колись розташовувався на інкубатор, то СПМК, - до половини по висоті закладені цеглою одним із підприємливих бізнесовців, здається, вірменського роду. Будемо, однак, сподіватися, що хоч лохвицьку синагогу буде збережено,.. хоча б як пам’ятник місцевої архітектури…

Як відомо, від середини 1990-их років серед євреїв Полтавщини почалося відродження культурного і релігійного життя. Так, неподалік від Лохвиці, у Гадячі, щорічно нарощується паломництво хасидів із різних країн світу до поховання засновника хасидської системи Хабад Залмана Шнеєрзона. Наприклад, у 2007 році його могилу відвідало близько тисячі адептів хаисдизму. За підтримки тодішнього народного депутата України Алєксандра Фєльмана у Гадячі реконструйовано склеп з останками названого ребе, споруджено готель для паломників, розпочато будівництво синагоги. Завдяки похованню З.Шнеєрзона Гадяч увійшов до п’ятірки т.з. «святих місць» паломництва хасидів в Україні.

Маємо надію, що Лохвиця, де похований не менш знаменитий ребе Шим’он Моше (Мойше) Діскін (1872-1930), корені якого були із містечка Хіславічі колишнього Мстиславського повіту Західної (а згодом Смоленської) губернії, колись також стане одним із місць паломництва представників «боговибраного» народу, що гіпотетично могло б згодом наповнити за прикладом Умані таку збіднілу лохвицьку казну, якби… разом з відродженням традицій небайдужі лохвичани прогнали й казнокрадів.

У Хіславичах же, звідки походив лохвицький равин Діскін, до речі, була не одна чи дві чи шість, як у Лохвиці, а цілих 9 синаґог, а Ш.М.Діскін був родичем знаменитого равина Йеґошуа Йеґуди Лейби Диски та равина Брест-Литовська та равина Меа Шеарим в Єрусалимі, закликав бідних євреїв до алії в Ерец Ісраель, а багатих він просив жертвувати на цю святу справу був активним учасником руху «Мизрахи». Подейкують, вмілий оратор і полеміст Діскін швидко став відомим в сіоністських колах, був тісному контакті з такими видними діячами сіоністського руху, як д-р Йехіель Членов, письменник Авраґам Слуцький та інші.

Однак на певному етапі Діскін розчарувався й покинув сіоністський рух, головним чином із-за внутрішньої боротьби та суперництва, як також діяльності тих, хто переслідував особисті інтереси. Цікавим є те, що лохвичанин Шимон Моше Діскін був автором визначної праці «Мидраш Шим’оні», а його син ребе Йеґошуа Зеліг Діскін (*1896, Лохвиця(?)-1970, Пардес Ханна) написав передмову «Тол дот Га-Мишпаха» до цієї книги свого батька.

Іншим земляком єврейського роду, уродженцем Лохвиці, був такий собі Стєпан Алєксандровіч Волохов, 1866 (?) р.н. Як відомо, 1886 року два молодих євреї купецький син Пьотр Яковіч Шевірьов та син дійсного статського радника Алєксандр Ільіч Ульянов (брат пізнішого большевицького вождя Лєніна, по матері - Бланк) та ще 7 студентів Санкт-Петербузького університету, які належали до терористичної організації «Народна воля», вирішили організувати вбивство московського імператора Алєксандра ІІІ-го. Бомби, які були споряджені свинцевими та отруєними стрихніном кулями, були виготовлені згаданим вище Ульяновим-Бланком та Іосіфом Дмтрієвічем Лукашєвичєм, колишнім кандидатом С.-Петербурзької духовної академії.

Цікаво, що до групи сигнальників були зараховані євреї - лохвицький міщанин Стєпан Алєксандровіч Волохов, син надвірного радника Міхаїл Нікітіч Канчєр та дворянин Полтавської губернії Пьотр Степановіч Горкун. Було визначено також групу метальників бомб. Згідно з вироком від 15-19 квітня 1887 року на т.зв.процесі «Другого березня 1887 року», коли основні змовники були арештовані й видали інших. Лохвичанин Стєпан Волохов, який мав від роду 21 рік, був засуджений лише до 10 років каторги, 5 терористів – Шевірьов, Ульянов, Андрєюшкін, Осіпанов та Гєнєралов - 8 травня 1887 року в Шлісельбурзькій фортеці.

Разом із уродженцем Лохвиці С.А.Волоховим, але на термін ув’язнення 15 років, було засуджено зокрема також брата майбутнього глави польської держави Юзефа Пілсудського – дворянина Віленської губернії Броніслава Йосифовича Пілсудського. Наразі мало кому відомо, що якраз у нашій Лохвиці далекого 1877 року народився такий собі Горєлік Шмарйе (російською мовою – Горелик Шмарье), - видатний публіцист, перекладач, історик літератури також єврейського походження. У віці 13 років разом з батьками приїхав до Вільно, де потім став службовцем, працював заробітково бухгалтером.

Свою літературну діяльність Шмарйе почав при кінці 1890-х років, як російський журналіст, однак писав переважно під псевдонімами. Відтак постійно друкувався у вільненських російськомовних газетах «Північно-Західне Слово» та «Нова зоря», писав кореспонденції та репортажі. 1908 року Горєлік видав друком свою книгу на ідиші «Брів цу а фрайнд» («Листи до друга»). У тому ж таки році він разом з А.Вайтером і Ш.Нигером заснував журнал «Литерарише монатшрифтн», від 1910 року був редактором збірника «Дер идишер альманах» (Київ), у якому публікувалися твори Д.Бергельсона, Дер Нистера та інших, тоді ще письменників-початківців. Шмарйе Горєлік співпрацював також і в інших єврейських літературних виданнях.

У роки Першої світової війни він мешкав у Швейцарії, де співпрацював у пацифістській газеті, за що зазнав арешту терміном на 6 місяців. Пізніше наш земляк оселився в Берліні. В 1923-24 роках він здійснив подорож по різних місцевостях Канади та Америки й надрукував серію своїх подорожніх нарисів в Нью-Йорку та варшавській єврейській газеті. Від 1933 року Ш.Горєлік мешкав в Єрусалимі, де до кінця життя співпрацював у єврейських періодичних виданнях, дописував на івриті та ідиш. Уродженець Лохвиці Шмарйе Горєлік є автором книг «Ді лібе провинц» («Мила провінція») (1913), «Літератур-білдер» («Літературні картини») (1912), «Ін вандер-лебн» («У скитальчої життя» (1918), «Гройсе нешомес» («Великі душі»)(1921), «Розповіді Рабіндраната Тагора» (1922) та ін. Помер Ш.Горєлік 1943 року дуже далеко від провінційної Лохвиці, так густо населеної представниками єврейського роду, що дала йому життя у 1877 році.

З поміж інших відомих лохвицьких євреїв можемо назвати меншовика Ґансбурґа Давида Бер Ґершевича, який народився у Лохвиці в 1855 році, навчався в класичній гімназії в Ніжині Чернігівської губернії., однак після 4-го класу був вимушений покинути навчання, працював вантажником в Севастопольському порту й вже тоді почав вести марксистську пропаґанду. Згодом здав іспити на звання аптекарського помічника й отримав право виїхати за межу осілості. За пропаґандистську діяльність був заарештований у м.Пирятині й висланий в Оренбург, куди прибув 25 листопада 1903 року, де став одним із організаторів «Оренбурзької революційної групи» (1904-05), пізніше (1905) був обраний керівником Оренбурзської групи РСДРП(меншовиків), згодом за агітацію серед залізничників був засуджений на рік утримання в фортеці (1907-08). Від 1910 року – скарбник Червоного Хреста в Оренбурзі. 14 серпня 1915 року був знову заарештованим, однак, не бажаючи бути знову засудженим, покінчив життя самогубством, вживши отруту.

Згідно з витягом із «Энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11013 жителів у Лохвиці було 4816 особа «іудейського віровизнання», тобто 43,7%. А якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв, напевне полк), то відсоток єврейського населення зросте до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3%), в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських. За даними допису поміщеного Форумі «Лохвиця», з нерухомості, що належала єврейській общині, можна виділити синагогу і приміщення кількох шкіл.

Вони збереглися до наших часів. В будинку синагоги, розташованому при вулиці Гоголя (а раніше це була вулиця Шкільна), свого часу, як я вже зазначав вище, розміщався інкубатор та СПМК-1. В будинках шкіл — на розі вулиць Перемоги і Рози Люксембург (раніше — Лубенської і Перекопської) розташований нині районний відділ статистики, в іншому — по вулиці Гоголя — позавідомча охорона, а ще раніше — ощадна каса, тепер там урядує приватний нотаріус. Далеко за межами Лохвиці були відомі купці Урінсон та Бєніонович. Братам Турєвським належали цегельня та шкіряний завод.

Підприємці Д.Л.Іткін та А.Л.Раділєвскій мали в місті універсальний магазин, в якому продавалося все, починаючи з дамської пудри і аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями, їм також належав невеликий завод безалкогольних напоїв. Коли влітку 1913 року міською управою було прийняте рішення виготувати фотоальбом «Уходящая Лохвица», то цей задум реалізували саме Іткін та Раділевскій. Вони надрукували і розповсюдили через власний магазин до 50 типів поштових листівок з фотографічним зображенням цікавих будівель міста, площ, вулиць, установ, закладів тощо.

Завдяки цьому ми сьогодні маємо уявлення, якою була Лохвиця на початку століття. Євреї-підприємці були зачинателями багатьох нових справ у місті. Так, у 1888 році на перехресті вулиць Лубенської і Шиянської (тепер це вулиці Шевченка і Тесленка) почала діяти перша у Лохвиці друкарня, яка належала братам Дєльбергам.

Тут друкувалися матеріали і звіти повітового земства та товариства сільських господарів, перші місцеві газети — «Бюлєтєнь Лохвіци», «Лохвицкоє слово» і навіть «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства». В 1912 році в центрі почала діяти ще одна друкарня купця А.Л.Раділєвського і міщанки Б.Я.Пунянской. Свого часу тут друкувалася газета «Лохвицкій вестник». При вулиці Лубенській, неподалік від зруйнованого натепер Народного будинку, містилася ще й третя друкарня такого собі Хазановіча, продана в 1914 році З.Браславскому. В 1920 році всі три друкарні були націоналізовані і злиті в одну, яка стала гордо називатися «радянською», точніше – «совєцкой», оскільки майже усі євреї, як, власне, і большевики були російськомовними.

Стосовно ж сучасного приміщення друкарні, то на її місці до революції стояв кінотеатр-ілюзіон «Ідеал», який належав братам Грінбєргам і називався ще електротеатром. Кіномеханіком свого часу тут працював С.Б.Журавскій, іменем якого названо одну із вулиць Лохвиці. Досить відомою була в Лохвиці численна родина Дунаєвськіх, з якої вийшли і стали знаменитими композитори: лауреат Сталінських премій Ісаак (Шуня) Іосіфовіч Дунаєвскій (повне ім’я - Исаак Беру Іосіф Бєцалєв Цалієвіч Дунаєвскій), та заслужений діяч мистецтв УРСР Зіновій Іосіфовіч Дунаєвській.

Став музикантом, заслуженим діячем мистецтва РРФСР і третій брат Семьон Іосіфовіч. Інший їхній брат, очевидно, двоюрідний, Лєв Ісааковіч Дунаєвскій, пізніший уролог, хірург, доктор медичних наук (1935), професор (1945), який розробляв проблеми воєнно-польової урології, оперативного лікування передміхурової залози, - також народився у Лохвиці 1900 року. До речі, до революції їхній спільний дядько Ц.С.Дунаєвскій був власником невеликого заводу по виготовленню слабо газованих напоїв у Лохвиці. Ще одному родичу, правда далекому — С.X.Дунаєвскому, належала знаменита тютюнова фабрика.

Ще, мабуть, мало хто знає, що у якраз у Лохвиці народився такий собі Реб Йоель Сорін, більше відомий за прізвиськом «Даровітий», - один із визначних вихователів і богословів, який наклав відбиток не тільки в організації духовного життя окремих єврейських громад, але й серед світового єврейства. Народився ж цей Реб Йоель Сорін в повітовому місті Лохвиці Полтавської губернії у бідній єврейській родині. Його батько, сажотрус, зробив багато для виховання свого сина. Подейкують, що ще в дитинстві Сорін-молодший виділявся своїми здібностями й згодом отримав тоді прізвисько «Даровітий із Полтави».

Дізнавшись про його обдарування, місцевий рабин р.Мойше-Бер Лур’є допоміг йому поїхати до знаменитої Воложинської єшиви, оскільки там у нього були тісні відносини з гаонами Нецівим і р.Хаімом Соловейчиком, які підтримували його, поки він не став великим ерудитом. Одружившись, «Даровітий» (Реб Йоель Сорін) переїхав до свого тестя, рабина Ельханана Шиффа до містечка Черничі у Мінській губернії. У цей час з великих громад до цього уродженця Лохвиці, як знаменитого знавця Тори, надійшли численні пропозиції посісти у них пост равина.

Однак «Даровітий» поставив за мету свого життя поширити Тору серед єврейського народу та заснувати єшиви в тих місцях, де навчання не було таке вже й поширене. Тому він відправився на Волинь і заснував єшиви в 5657 році за їхнім літочисленням у містечку Бережниці, а через кілька років перевів її у містечко Звягель. Ця ешива назвалася «Ор Тора», а лохвичанин Реб Йоель Сорін далі виступав за об’єднання всіх сил єврейського народу, опублікував брошуру про значення єдності серед євреїв, тому для нього було великою радістю створення на теренах Московщини організації «Ахдут Ісраель», яка об’єднала всіх віруючих, тож лохвичанин «Даровітий» особисто вів аґітацію за зміцнення цього руху не лише на Волині, але й по усій Україні… Але, вибачте, захопився.

…Вже зовсім у недавні, але ще дореволюційні часи, коли очільником української держави був єнакіївський завгар псевдо-християнин Януковіч, а керівником української служби зайнятості - з походження одеський єврей, якого вже немає серед живих, Владімір Міхайловіч Галіцкій, - лауреат муніципальної акції «Одесит року» та почесного знака «Кришталева перлина», відзначений, до речі, православними орденами московської церкви - Нестора-Літописця та Святого Володимира, - запопадлива лохвицька влада швидко й без участі громадськості виділила тоді під будівництво приміщення Лохвицького районного центру зайнятості земельну ділянку, й що, як на мене, прикметно, - якраз між синагогою і танцмайданчиком на місті Собору, прямісінько в центральну парку.

Принагідно зазначу, що під час обшуку у службових кабінетах, приватних помешканнях та у банківських скриньках згаданого вище одесита В.М.Галіцкого наприкінці 2011 року було вилучено серед іншого понад 2 мільйони гривень, близько мільйона доларів США, понад 300 тисяч фунтів стерлінґів, близько півмільйона євро та понад 3 кг золота і ювелірних прикрас… Може, щось із того мало піти на Лохвицький центр зайнятості у центральному парку?!

Невідомо… Впевнений, однак, що рішення колишньої (чи вже теперішньої?..) лохвицької влади виділити земельну ділянку державній українській службі, яку колись очолював православний єврей-орденоносець, все ж було… обґрунтованим. Насамперед малося в далекій перспективі краще порозуміння між євреями та українцями, щоб ті представники обох націй, відпочиваючи в іншій частині парку, дивлячись в потилицю пам’ятника… самому Лєніну, що тоді ще стояв на місці, як безробітні, могли б швидко зареєструватися, або зробити якусь відмітку та… скуштувати морозива на ту ж таки призначену допомогу… по безробіттю, заглянувши пізніше у бронзові зіниці «важдя міравого пралєтаріата» і «атца всєх обєздолєнних» Владіміра Ільіча Лєніна…













Натепер, коли пам’ятника Лєнінові вже понад рік немає, тоді кому ж заглядати в очі, спитаєте ви?! Та, напевно, місцевій владі, яка залишається по суті своїй лєнінсько-реґіональною, незважаючи на те, кому – Калнишевскьому, Мазепі чи Героям Небесної сотні, - встановлять черговий пам’ятник на місці сумнозвісного большевицького ідола у Лохвиці...

Прикро інше, що ті, при президентові із Хоружівки Ющенкові, який полюбляв частенько повторювати «моя нація», ті посадовців, що мали б навіть за посадою, а не переконаннями повалити начисто ідолів по усьому району, області та всій Україні та перейменувати геть усі вулиці та площі, до яких я неодноразово письмово звертався з цього приводу від початку 2009 року, тепер знову репетують, годуючи місцевих українців байками про пам’ятники катам, які необхідно зносити, та про свою «участь» у Революції гідності…

Одначе, це їхнє, «ющенківців» чи «тимошенківців», конституційне право, бо, може, вони й справді хочуть поставити самим собі (?!) подібний пам’ятник на місці того таки боввана Лєніна,… чи знову, опинившись при владі,.. скасувати рішення про будівництво центру зайнятості у центральному парку Лохвиці, або за свої кошти відбудувати Собор чи відремонтувати синагогу.

Бо у нас, у Лохвиці, зазвичай так: на власні магазини з горілкою та на нічні клуби з стриптизерками кошти й дозволи є, - а на церкви, собори та пам’ятники – зась!.. Оце, як кажуть, тобі, Гапко, й увесь… «вео майдан»!

Олександр Панченко,
- некорінний лохвичанин
Категория: Лохвицький р-н. | Просмотров: 332 | Добавил: Administrator | Принтер: | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Віртуальна газета м.Лохвиця

Віртуальна газета м.Лохвиця

Віртуальна газета м.Лохвиця

Віртуальна газета м.Лохвиця

Віртуальна газета м.Лохвиця

Віртуальна газета м.Лохвиця

Останні коментарі на сайті

Такого мачоса-срачоса удалили видео с СТБ cry

Интересно, а портреты он рисует ? Очень красивая картина. smile


Дуже страшна трагедія.. Рідним та близьким сили та терпіння. sad

продається недобудований будинок в м.Лохвиця т.066-427-48-64

Все ж таки, "завалив".... Притому що, майдан уже угомонився.... Напевно мало емоцій, - нехай для вас це буде боротьба... Бережіть себе Олександре...........................

Нерівний час.... Не здивуюся якщо ця людина "завалить" пам'ятник вождя пролетаріатів у м. Лохвиця. І все це за ради того - щоб зробити красиві світлини на фоні так званих його перемог. А потім впише своє красиве (на його думку) П.І.П. в сучасну історичну хроніку визвольного руху України. "Хвала" тобі шановний "борець" Українського народу ......


Кругом одни проблемы ....

Останні новини на сайті

[09.12.2017]
За добу в ДТП на Полтавщині загинуло чотири людини (0)
[09.12.2017][м.Лохвиця]
У Лохвиці - два випадки сказу (0)
[09.12.2017][м.Лохвиця]
У Лохвиці готують льодову ковзанку (0)
[09.12.2017][м.Лохвиця]
Навесні в Лохвиці розквітнуть тисячі тюльпанів (0)
[09.12.2017][Лохвицький р-н.]
ВОЛОДИМИР ГРОЙСМАН: «КОЖЕН, ХТО ШКОДИТЬ ЕНЕРГЕТИЧНІЙ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, Є ВОРОГОМ НАШОЇ ДЕРЖАВИ» (0)
[09.12.2017][Лохвицький р-н.]
НА ЛОХВИЧИННІ ЖІНКА ПІСЛЯ ПОБИТТЯ ВЧАСНО НЕ ЗВЕРНУЛАСЯ ДО ЛІКАРІВ І ЗА ДВА МІСЯЦІ ПОМЕРЛА (0)
[09.12.2017][Лохвицький р-н.]
На Полтавщині будівельний комбінат оштрафували за сексистську рекламу (0)
[02.09.2017]
Лохвицький район: рятувальники ліквідували пожежу у господарчій будівлі (0)
[30.08.2017][м.Лохвиця]
Лохвиця прощалася з Героєм (0)
[26.08.2017][Лохвицький р-н.]
МЛИНІВСЬКИЙ МІСТ: техніка на місці, а грошей ще немає? (0)
[26.08.2017][Лохвицький р-н.]
Витрати на ремонт доріг діляться навпіл (0)
[26.08.2017][м.Лохвиця]
Недобудована дорога зруйнувалася після року експлуатації (0)
[23.08.2017][м.Лохвиця]
Вперше в Україні: з'явилося відео унікальної "пастки" для порушників (м. Лохвиця) (0)
[23.08.2017][м.Лохвиця]
Шановна лохвицько громадо! Дорогі лохвичани і криничани! (1)
[22.08.2017][м.Лохвиця]
ОГОЛОШЕННЯ ДО ДНЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА УКРАЇНИ ТА ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ (0)
[22.08.2017][м.Лохвиця]
«Ґудзюрина – маленька країна» (0)
[22.08.2017][Лохвицький р-н.]
Криниця вдруге святкувала День села (0)
[22.08.2017][Лохвицький р-н.]
У Криниці – новий ФАП! (0)
[22.08.2017][м.Лохвиця]
У Лохвиці стартувала підготовка до Дня міста (0)
[22.08.2017][Лохвицький р-н.]
У ЛОХВИЦІ ПОЛІЦІЯ ВИЛУЧИЛА У МІСТЯНИНА 14 ПЛЯШОК З ОПІЄМ (0)

Дошка безкоштовних оголошень

[26.10.2017][Услуги]
Кредити на малі та великі мрії від СМАРТ-ФІНАНС (0)
[05.11.2014][Работа]
Домашнее поражение «Зенита» от «Байера» (0)
[18.10.2014][Работа]
New Female Health Center in Detroit. (0)
[17.10.2014][Работа]
Defying Expectations in Miamш. (0)
[06.10.2014][Услуги]
Пасажирські перевезення (0)
[19.06.2014][Знакомства]
Ваша половинка чекає на Вас (0)
[30.12.2013][Продам]
игры для девочек бесплатно ходить. онлайн бесплатные игры призрачный гонщик (0)
[21.04.2013][Авто]
Продам ВАЗ 2108 (0)
[21.04.2013][Квартиры]
Продам квартиру (0)
[21.03.2013][Работа]
Стабільний додатковий дохід у мережі інтернет (0)
Форма входу
Логін:
Пароль:
Календар новин
«  Березень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Пошук
Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
м.Лохвиця © 2017